Вже понад рік минуло з того часу, як зупинилося серце уродженця с. Оконськ Олександра Гнатовича Ткачука, у мирному житті механізатора, а в час проведення АТО – снайпера військової розвідки військ спеціального призначення Національної гвардії України. Серце, яке боліло не тільки за долю країни, а й за кожен колосочок знівеченого вибухами хлібного поля, пише районна газета “Нова доба”.

«Тепер я не фотографуюся з хлопцями… Спостерігаю, яка краса, як сходить сонце. У мене багато знімків пшеничного поля. Годинами дивлюся, як вітерець колише пшеницю. На моїх очах набирається сили колос. Дозріває, міняє колір. Я механізатор, люблю ниву, хочу збирати врожай, зустрічати сонце, милуватися світом, просто жити… Але не дають… Боюся, що така ситуація затягнеться надовго», – ці слова сестра Таїсія почула від свого брата Олександра, коли він прийшов у відпустку під час служби в АТО. А в його телефоні було мало воєнних світлин. На більшості фото – краса сходу і заходу сонця, налите колосся пшеничного поля.

Олександр Ткачук народився в Оконську. Закінчив там початкову школу, потім навчався в Маневицькій ЗОШ № 2, а вже випускником 9-го класу був у своїй рідній новозбудованій Оконській школі. Професію тракториста хлопець здобув у Маневицькому професійно-технічному училищі. Далі – строкова служба у Київській області в спецназі. Групу строковиків готували для виконання різних військових завдань. Кожен відповідав за певну ділянку роботи. Олександр найкраще володів зброєю, запис у військовому білеті – снайпер військової розвідки. За час служби зарекомендував себе відповідальним, товариським, дисциплінованим. Там він зустрів своє кохання, одружився і лишився жити у с. Козинці Бородянського району, працював механізатором у науково-дослідному інституті картоплярства в м. Немішаєве.

28 серпня 2014 року Олександр зателефонував рідним в Оконськ і повідомив, що він у військкоматі.

– Чому ти сам пішов? У тебе ж сім’я, син! – в розпачі спитала сестра Таїсія.

– «У кожного сім’я, діти. Біда у нас… Моє місце там…», – відповів брат, який став ще більш впевненим у правильності свого рішення після того, як почув від працівників військкомату, що таких людей, як він, вони шукають по всій країні.

Потім був місяць посиленої підготовки у військовій частині піді Львовом – і на схід.

– Не встигли зайняти позиції під Вуглегірськом – потужний обстріл, і перші втрати в батальйоні. Почалося пекло війни… Домовилися передзвонювати хоча б по кілька хвилин зранку і ввечері. Які то були дні… Одна думка: «Як він там?», – ділиться болючими спогадами Таїсія Гнатівна.

Новини переглядала по всіх каналах, по карті відзначала, де був брат. А чи знала, де він? Лише відчувала, що там, де дуже гаряче. Якось він стурбовано сказав: «Сусідній блокпост знищили, горіла земля… У нас боєприпасів залишилося на півгодини. Якщо не підійде підмога, нас не буде…» Я впала на коліна перед іконами і молилася. Просила Бога, усіх святих вберегти наших воїнів. Коли збігла година, не помітила. Аж дзвінок: «Ми врятовані, підійшла регулярна армія, а ми в інше місце відійшли» – ці спогади написала сестра Таїсія в присвяченому братові нарисі «Тільки залишися живим…», який був надрукований в газеті «Нова доба» 12 листопада 2016 року.

Виконував Олександр Ткачук бойові завдання в Луганській та Донецькій областях. На всі питання рідних, Олександр здебільшого відмовчувався, переводив розмову на інше, або ж казав: «Ми не маємо права нічого розповідати». Знали тільки, що позивний у нього був «Борода», щоразу, виконуючи завдання як снайпер групи військової розвідки, він дотримувався чітких інструкцій. Часом йшов зі своїми хлопцями, часом – із зовсім чужими, знаючи лише позивні і те, що необхідно кожному зробити.

Коли Олександр приїхав під час відпустки до сестер Таїсії та Людмили в Оконськ, всі зауважили, як він змінився: нічого не розповідав, був весь час задуманим, відводив погляд убік. Лежав на дивані і переглядав телеканали. Падав листок з вазона – він схоплювався на ноги. Спати не міг.

– Якось дивився новини і почув про те, що в районі Вуглегірська вороги застосували танки. Він добре знав ті позиції. Вмить спалахнули спогади про бій у тому районі. Стався нервовий напад. У поліклініці сказали, що він хоче уникнути служби в армії. Такі слова боляче ранили його… – з гіркотою згадує сестра Таїсія.

А далі – знову АТО. Знову звиклий стрічати світанки на полі в кабіні трактора Олександр зустрічав їх на війні. Війні, в якої вимолили його рідні. Та нікому не вдалося вберегти Олександра від смерті. Через два роки після демобілізації зупинилося серце учасника бойових дій. Біль втрати і досі ятрить душі його рідних. Тридцятивосьмирічним пішов він із житття. Недосіяв, недожав, недорадів, недокохав…

Юлія Музика

Фото із сімейного архіву Ткачуків.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поділіться новиною у соціальних мережах:

Прокоментувати статтю

Подати оголошення
Щоб розмістити власне оголошення потрібно заповнити наступну форму!
*
*
*
*
*
*

Якщо у Вас виникли трнуднощі або запитання при подачі оголошення напишіть на сторінці контактів або зв’яжіться з нами у соціальних мережах!

  • facebook
  • google-plus
  • instagram
  • telegram

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: